Детальніше

ОБГОВОРЮЄМО ПРОЕКТ «ЕТИЧНОГО КОДЕКСУ ЛІКАРЯ УКРАЇНИ»

Право вимагати випливає з обов'язку забезпечити

Олександр Кувічка,

голова Полтавської обласної організації профспілки працівників охорони здоров 'я України.

Напередодні професійного свята — Дня медичного працівника — знову і знову виникає нагальне бажання подумати про роль і місце в суспільстві медика, особливо з позиції запропонованого «Ети­чного кодексу лікаря України».

На моє глибоке переконання, запропонований проект є черговим повторенням професійних обов'язків медичних і фармацевтичних працівників, чітко означених у статті 78 Основ законодавс­тва України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року... «Лікар повинен, лікар має право...» Минуло майже 17 років і ніхто не переглядав цього законодавства. Зведено нанівець тільки статтю 77, яка декларує право на пільги медикам.

Обговорення проекту «Етичного кодексу лікаря України» хочу розпочати з п. 2.4, викладеного в такій редакції: «Гуманні цілі, яким служить лікар, дають йому підставу вимагати законного захисту його морально-етичних позицій і принципів, особливої гідності, достатнього матеріального забезпе­чення, створення умов для здійснення фахової діяльності». Лікар був і залишається «соціальною попелюшкою», праця якого найнижче оцінюється суспільством, а на поточний рік зарплату взагалі заморозили. Галузевій профспілці доводиться постійно боротися за право медика на гідну оцінку його відповідальної праці. А навіщо ця боротьба? Задля чого надавати лікарю підставу вимагати належного матеріального забезпечення, а тим паче, як сказано в проекті кодексу, вимагати ство­рення умов для здійснення фахової діяльності? Адже це - прямий обов'язок держави! Таке тлумачення зазначеного проекту, на мій розсуд, доречне в разі працевлаштування лікаря в приватну клініку, поліклініку, де є власник із власним капіталом. Він же і визначає розмір заробітної плати найманих працівників, умови праці. До речі, в таких закладах профспілки немає, бо власнику так зручніше і спокійніше.

Навіщо лицемірити перед народом про безплатну медичну допомогу, перекладаючи ці проблеми на плечі медиків, змушуючи їх ЗАЛУЧАТИ РІЗНІ БЛАГОДІЙНІ ВНЕСКИ, ІНОДІ НАВІТЬ ДОВОДЯЧИ «ПЛАН ДО ДВОРУ». Прокуратура кваліфікує це як порушення конституційних прав людини. Засоби масової інформації — як корупцію, навішуючи негативні ярлики, принижуючи професійну і людську гідність медика. А ми при цьому обговорюємо «Етичний кодекс лікаря України»! Не можна не погодитися з тим, що лікар зобов'язаний систематично удосконалюватися. Але чи має він для цього елементарні можливості? Газета «Ваше здоров'я» — гарне професійне видання. Та ним не підвищиш фаховий рівень лікаря будь-якого профілю. Наукові журнали і газети не всім доступні через високу передплатну ціну при мізерній заробітній платі лікаря.

Проблемою є і курси підвищення кваліфікації. Міністерство охорони здоров'я України зобов'язало кожного лікаря кожні п'ять років проходити такі курси з наступною атестацією на кваліфікаційну категорію. Але безплатну путівку за фахом не завжди виділяють лікарю. Проїзд на курси, оплата проживання та харчування значно перевищують його місячну зарплату. Коштів у лікарні на оплату такого відрядження немає. Доходить до парадоксів: щоб не втратити фах і кваліфікацію, лікар пише заяву про... відмову від оплати відрядження. А в сільській місцевості такі витрати взагалі не закладають у кошторис. В які рамки ми ставимо лікаря? Ніхто не враховує, що в нього є сім'я, діти. Якщо держава не має відповідних коштів на підвищення кваліфікації лікарів, то це необхідно розцінювати як поважну причину несвоєчасного проходження переатестації. Та й хто науково довів обов'язковість цієї процедури саме через п'ять років, а, скажімо, не через шість чи більше років? А як узагалі тлумачити вказівку уряду про скорочення на ЗО відсотків видатків на підвищення квалі­фікації працівників? І чому мовчить галузеве міністерство?

У третьому розділі Кодексу «Лікар і пацієнт» дивує теза про те, що «лікар зобов'язаний приділяти пацієнту стільки часу і уваги, скільки необхідно для встановлення точного діагнозу...» і далі по тексту пункту 3.3 проекту. Це аж ніяк не кореспондується з навантаженнями на лікарів. Скажімо, на прийом до невропатолога чи травматолога записалося тридцять хворих. Відмовити хворому в прийомі лікар не має права. А хто в державі встановив бодай якісь норми навантаження на лікаря за зміну, щоб надати кваліфіковану допомогу пацієнтам?

Мені імпонує пункт 4.5 розділу «Колегіальність лікарів», який зобов'язує лікарів-керівників піклуватися про достатнє матеріальне забезпечення і соціальний захист, створення умов для здійснення фахової діяльності, підвищення фахової кваліфікації своїх підлеглих. З одного боку, всі ці питання перебувають у площині державного регулювання і нормування. З іншого — керівник має той бюджет, який йому виділили в основному на заробітну плату без надбавок, на які лікар «має право», та і то на 10—11 місяців на рік. Решту потрібно економити. Уже в січні-лютому лікар знає, що в поточному році він повинен планувати відпустку без збереження зарплати. На молоко, яке гаранто­ване працівникам у шкідливих умовах, коштів часто не вистачає. Спецодяг, ремонти з метою ство­рення належних умов праці — згодом, як будуть гроші... і так з року в рік. Про медичну техніку взагалі говорити недоречно. У зв'язку із недостатнім фінансуванням керівник несе відповідальність за несплату енергоносіїв.
А має бути навпаки. Адже лікарня — комунальний заклад. Тож нехай органи самоврядування і забезпечують її теплом, водою, енергоносіями. Головний лікар тоді буде справді головним лікарем, який має організовувати належний лікувально-діагностичний процес. І за це нести відповідальність перед громадою. Можна ще додати йому й економію енергоносіїв.

В охороні здоров'я конче потрібні зміни. Ми добре усвідомлюємо, що реформи галузі в кінцевому результаті лягають на плечі медичного працівника. Провідною ланкою, виконавцем будь-яких пе­ретворень у галузі є медичний працівник. Шкода, що в законодавчих актах з реорганізації не зга­дується про роль і місце медичного працівника.

Я глибоко переконаний: реформи в охороні здоров'я будуть дієвими і втіленими в життя лише за умови, коли в них буде зацікавлений і соціально захищений медичний працівник. На мою думку, принизливе вкрай незадовільне соціально-економічне становище лікаря в державі, становище в суспільстві не дає нам морального права пропонувати «Етичний кодекс лікаря України» у викладеній редакції

Новини