Слід на землі
Госпіталь інвалідів війни та репресованих ім. Юрія Липи, котрий знаходиться у прильвівському містечку Винники, відомий не лише серед певної категорії громадян, котрим держава надала пільги. Слава про цей медичний заклад шириться далеко за межі України, бо є тут належне медичне оснащення, працюють тут спеціалісти високого класу, лікарі, котрі вміють знайти підхід до своїх пацієнтів – людей особливо вимогливих, зранених і виснажених фізичними стражданнями, життєвими негараздами, просто довгими роками нелегкого життя.
Посеред таких спеціалістів – Теофіл Підлісецький.
Цього поважного сивочолого чоловіка у госпіталі неабияк шанують.
– Теофіл Миронович – спеціаліст із золотими руками, сам завжди небайдужий й інших увесь час спонукає до пошуку, – каже про нього головний лікар Госпіталю інвалідів війни та репресованих ім. Юрія Липи Петро Федунь.
І справді, за ним немає ані байдужості, ані неправди. Можливо тому, що він із священичої родини.
Його дідусь Емануїл був парохом у маленькому галицькому селі Підмихайля. Його мама Наталя з роду Стернюків. Тато Мирон закінчив Львівську богословську академію. 1 квітня 1945 року митрополит Йосип Сліпий висвятив тата на священика, а за те, що отець Мирон не відрікся від віри, родину виселили на Сибір у Хабаровський край. Теофіл пам’ятає, яким втомленим тато повертався із лісозаготівлі. Їх звільнили із заслання через вісім років. На Львівщину не повернулися. Місцем проживання стала Хмельниччина, жили не в хаті – в дровітні. Потім переїхали на Тернопільщину, Івано-Франківщину. Батько, знаючи сім мов, працював конюхом, санітаром, бухгалтером і тільки після легалізації УГКЦ, зміг відкрито служити Богу, викладати моральне богослов’я в Івано-Франківській теологічній академії УГКЦ.
– Тато мій завжди казав, що кожен повинен залишити слід на землі, найкраще – порядний слід. А задля цього не можна жити сьогоднішнім днем, треба думати про завтра, працюючи на повну силу, – каже Теофіл Миронович.
Отож, він усе життя й працює (правда, сам вживає слово «гарує»). Теофіл Миронович разом зі своїми колегами-ортопедами провели понад 2000 суглобових та понад 4500 ендоскопічних операцій. Щорічно роблять близько 100 протезувань та близько 400 артроскопічних втручань.
Колись у госпіталі робились тільки відкриті втручання на суглобах і хворий місяцями перебував на лікарняному, а зараз через 2-3 дні вже йде додому. Лікарі тепер так добре справляються, бо мають унікальні апарати для артроскопічних втручань, подаровані українцем з Америки Петром Козіцьким. Хоча вони й не нові були, але наші фахівці їх підлагодили, і вони справно служать. Теофіл Миронович бідкається: вже апарати на виснаженні, обіцяють нові, та коли вони будуть…
Добре, що хоч протези вже є. На початках їх приватно привозили з-за кордону, а тепер вони надходять централізовано з Києва. Минулого року за кошти державного бюджету було закуплено 80 протезів, які безкоштовно поставлені хворим.
– Та протезів усе ж бракує і забезпечити всіх, – каже Теофіл Миронович, – ми не можемо.
Не можуть не через брак протезів, хворий може придбати їх сам – потрібен ще один набір інструментів, ще одна операційна, її, до речі, уже будують.
А про те, які їхні операції «чисті», Теофіл Миронович може говорити годинами – жодного післяопераційного нагноєння! Стерильну чистоту операційних бачив в американців. Розповідає, що його в Америці, коли там гостював, у Білий Дім пустили, а ось в операційну – ні. Операційна у них – святая святих.
Нещодавно на базі відділу в госпіталі відкрили Львівський регіональний ортопедичний центр. Це дало можливість збільшити кількість операцій на суглобах, проводити хірургічні лікування патологій хребта. Вже провели 8 таких операцій. Хоч результати задовільні – лікар-хірург Микола Комнацький, котрий був ініціатором започаткування вертебрології, проходив стажування в Харкові, та все ж і далі навчається. Оце приїздить в Центр хірург з Америки, консультуватиме, вчитиме колег.
Теофіл Миронович є ініціатором проведення наукових конференцій. Розповідає про першу. На початках лікарської роботи він був дитячим лікарем. Тоді й започаткував ортопедичні операції. Коли було зроблено 50 ендопротезувань, пройшла перша в Україні конференція. В ній взяли участь усі українські світила з ортопедії. Тепер науковці збираються часто.
У 1991 році доктор Підлісецький створив Фонд ендопротезування, є його головою донині. Він – обласний ортопед-травматолог Головного управління охорони здоров’я ЛОДА. Він перший наставник і порадник своєму синові Андрію Підлісецькому, котрий обрав батьківський фах і часто оперує разом з ним.
За цими звичайними словами звіту про зроблене – щоденна праця, нервові і розумові напруження, коли людина не шкодує себе задля ближнього. На вівтар служіння людям Теофіл Миронович заледве не поклав життя. Можливо, ці слова звучать патетично, але – без фальші. Усі пам’ятають як колеги-лікарі – Юрій Сандурський, Богдан Лисович (на жаль, тепер уже покійний), Роман Романюк, Василь Обаранець та інші рятували життя Підлісецького. Але ніхто не знає, що тоді у Верховній Раді мало слухатись питання про надання першої медичної допомоги при травмах, і виступити доручили йому. Теофіл Підлісецький об’їздив усі Карпати, бо там найчастіше травмуються спортсмени-лижники. Відтак подався у Польщу, щоб у цій царині вивчити досвід роботи сусідів. А коли повертався – трапилася аварія. Він був на грані між життям і смертю, йому ліки шукали й передавали звідусіль, за нього тоді молився весь Львів. І Бог повернув його людям, бо, очевидно, йому ще довго заплановано рятувати інших.
Кажуть, досить миті, щоб стати героєм, але необхідне ціле життя, щоб стати гідною людиною. Заслуженому лікарю України Теофілу Мироновичу Підлісецькому життя вистачило. Коли спілкуєшся з ним – то світлієш душею, бо він гордий за вітчизняну ортопедію, за своїх колег Дмитра Одинського, Олега Кремповича, Івана Рафалюка, Андріана Хому, Олесю Брилінську, Ірину Рейтер, Надію Верблянську, Світлану Лебединську, Зоряну Бучко, Любов Задорожну – всіх, хто працює в його відділенні, бо він з вдячністю згадує свого наставника Генадія Нікітіна, бо він так щиро посміхається, коли розповідає про щастя мати добрих дітей та внуків, про закоханість в Україну, бо він, не соромлячись, витирає набіглу сльозу, коли каже про свої болі…
Тетяна ЯРЕМЧУК
Профспілка працівників охорони здоров'я України
Оплата праці
Права працівників
Преса
Дайджест
Приймальня голови молодіжної ради
