Ти і доля моя, ти і пісня моя

Про існування клубу мандрівників «Дрогобицький набіг» при міській поліклініці наші краяни вже чули. Більше того, дехто починає по-доброму заздрити медикам, які вже багато років свої відпустки присвячують благородній справі – патріотичним мандрівкам Україною. Вже і не пам’ятається, кому першому припала до вподоби ця ідея, як вона визрівала і поширилась серед лікарів цієї медичної установи. Варто нагадати читачам, що перед тим ці непосидючі люди створили футбольну дружину, яка громила побратимів з Дрогобича і, навіть, мала чималі успіхи на обласному рівні.
Коло вподобань розширювалося, і от – вже під колесами власних автомобілів чи міні-автобусів стеляться дороги нашої Батьківщини. Медики-дрогобиччани практично побували у 24 областях України. Залишилася недосяжною лише Луганщина. Наші подорожі – це не банальне намотування кілометражу. Це наповнене змістом пізнання пам’яток природи, заповідників, об’єктів садово-паркового мистецтва і, звичайно, музеїв та історичних місць.
Запрошуємо подумки побувати з нами в останній – десятій, цьогорічній подорожі нашого туристичного клубу. Не будемо деталізувати мандрівку. Штрихами відтворимо знакові місця і події, побачене і почуте.
Зачарована Довженкова Десна не може не захоплювати. Вона величава, замріяна, з бакенами по руслу, відновлює душевну рівновагу і спокій. Містечко Остер, що на Десні, має статус населеного пункту районного підпорядкування. Але одна з його церков, а саме церква Воскресіння Христового, унікальна. За всю свою історію храм не знав наруги, за будь-якої влади його двері ніколи не зачинялися для вірян. Гордість цього храму – чудотворний образ Ченстоховської Божої Матері. За переказами, її зображення було на полковому прапорі Богдана Хмельниць¬кого, потім ікону передали церкві. Із плином часу лик її потемнів, але від цього лише поси¬лилася благодатна сила образу Богоматері. Аби відчути силу позитивного потенціалу цієї ікони, варто подолати майже 800 км від дому.
Зупиняємося в Козельці. Окрасою його є собор Різдва Богородиці – перлина україн¬ської архітектури. Олексій Розумовський – фаворит російської імператриці Єлизавети, разом з братом Кирилом, останнім гетьма¬ном України, вирішив спорудити величний храм на своїй батьківщині. Імператриця по¬дарувала братам Розумовським 27-метровий іконостас з Італії. Цим і були визначені розміри храму. Собор Богородиці, його велич і багатство іконостасу треба бачити. Слова безсилі перед мистецтвом творців.
Попрощавшись з Козельцем, ми направились у Ніжин. На подив, тут домінує російська мова. І вже не Ніжин, а «Нєжин», чується довкола. Водночас, тутешній університет, наче оаза українськості. В цьому навчальному закладі вчився Микола Гоголь. Не просто вчився: тут він сформувався як майбутній велет літератури. А українські дух і ментальність аж рвуться з творів письменника.
За якихось 15 кілометрів на південний схід від Ніжина розташований центр героїчної звитяги України – Крути, острівець українських спартанців. Їх була жменька. Та вони зробили неможливе у січні 1918 року, хоча провідники новоствореної держави кинули їх фактично на знищення. Вони знали, що йшли на смерть, що не озброєні, що їм доведеться відбиватися від десятикратно більшої російської орди. Але для них слова «Україна або смерть», не були просто гаслом. Вони загинули; їх благородні душі не чекають похвали чи співчуття. Для нащадків подвиг крутян мав би бути аксіомою. І хто має найменшу можливість, відвідайте Крутянський Меморіал, щоб набратись тут особливої поваги до своєї Батьківщини.
Наступна зупинка «Дрогобицького набігу» була в Батурині. Гетьманська сто¬лиця безупинно відбудо¬вується, набуває давнього вигляду. Адже знаємо, що восени 1708 року цар Петро зруйнував Батурин – варвари вирізали, закату¬вали майже все населення міста. В пожежах навіть цегла плавилася. Оборонців фортеці чужинці-московини розпинали на хрестах наших людей і “пускали” по ріці Сейм на пострах усім українцям. Все це за «зраду» Мазепи. Хто виступає проти загарбника, того «східні брати» вважають найгіршим ворогом. Гетьманові Мазепі московська церква оголосила анафему. І поки що не маємо сили в незалежній державі, аби позбутися тих зверхніх штампів «старшого брата». Росіяни чомусь називають себе не лише братами, але ще й старшими. Отакої! Проте історія має зовсім інше трактування минулого.
Чисті і спокійні води ріки Сейм огинають дугою Батурин, який стоїть на височині величаво і твердо. Хвилі Сейму змили страхіття осені 1708 року, змили претензії сусідів, дали живильну вологу паросткам незалежної соборної держави.
Ще трохи зусиль, і ми у Глухові, що за 1000 кілометрів від Дрогобича. Із сорокаметрової водонапірної вежі розглядаємо цікаве чисте і затишне старовинне місто. Це ще одна українська гетьманська столиця. З часів Гетьманщини нічого не залишилося, натомість збереглися будівлі дев’ятнадцятого століття – епохи промислового розвою. Гарно, скромно і привітно в цьому місті. Можна лише уявити, як було в минулому. Зберігся в тутешньому архіві спогад московського купця про Глухів сімнадцятого століття. Він пише: «Хохли-ліхомани зело затєйліви в хоромном строєнії». Сьогодні церкви є окрасою Глухова. Ну хоча б Трьох-Анастасіївська церква з мармуровим іконостасом і розписами М. Пимоненка, О. Му¬рашка, В. Верещагіна. Тут у крипті знайшли вічний спочинок члени родини Терещенків. У співочій школі Глухова свого часу навчалися видатні українські композитори Максим Березовський і Дмитро Бортнянський. З глухівської вежі можна при бажанні побачити – як там у Росії: якихось кільканадцять кілометрів і державний кордон. Та хіба це нам потрібно? Нас цікавить Україна, і тільки вона!
Ми живемо у країні славного історичного минулого. Взяти хоча б Конотоп. Як і Глухів, це Сумщина. Конотопська битва 1659 року закінчилася повним розгромом війська Московської держави. І тоді, і тепер українці не зуміли використати мажорний момент. В 1654 році Б. Хмельницький «склепав» якусь угоду з сусідами, котра переходить через сторіччя, і нема їй ні кінця, ні краю…
Сумщину, Харківщину і північ Донеччини ми проминали, сповнюючись різноманітними враженнями. Здається, немає кращої за цю землю.
Ось ми в Чугуєві, затишному батьківському маєтку Іллі Рєпіна. Музей відтворює тогочасний побут. На одній із картин бачимо протоієрея Івана Уварова. Чоловік-гігант тисне поглядом і статурою. Небувалої душевної і фізичної сили цієї особи вистачало, аби місцевий люд боготворив його.
А на околиці Ізюма, з гори Кременець вдивляються у захід половецькі кам’яні баби. Якісь неоковирні, грубо витесані, вони молитовно схрестили руки на животі. Їх сюди зібрали наче випад¬ково, але який яскравий спогад залишають ці доісторичні монументальні скульптури. За княжих часів вони «зупинялися» над похованнями воєначальників і знаті.
Про Свято-Успенську Святогорську Лавру над Сіверським Донцем ми начувані. Це одна з трьох російських лавр в Україні. Вражає неземна краса тутешніх місць. Ріка, наче змійка, звивається біля підніжжя церковного комплексу. Псує загальну картину 27-метровий пам’ятник більшовику Артему роботи скульптора Кавалерідзе у стилі кубізму. Цей монумент залишився у спадок від комуністичного іга. Хоча й вищий за найвищу церкву Лаври, насправді презентує духовну ницість системи, продуктом якої він є. Ми переконані, що невдовзі і комуністична маячня, і її пам’ятники кануть у Лету.
Ми заночували на Донеччині, на лівому березі ріки дещо нижче від Святогорська. Східноукраїнський і південний люд не помічав, що ми україномовні. Більше того, місцеві намагалися наслідувати нас у мові. Україна таки унітарна держава.
Нам сподобались Запоріжжя і Дніпропетровськ. Ось – Хортиця з її історико-культурним національним заповідником. Тутешній екскурсовод упорядкував наші знання про Козаччину – побут, навчання, військове життя запорожців тощо. Козацька Січ щоразу міняла свою дислокацію. Січ була адміністративним центром з управління південним регіоном козацької держави. Жорстка дисципліна і демократичні принципи давали змогу козакам здобувати світову славу.
А Дніпропетровськ вразив чистотою, впорядкованістю і навіть затишком. Ми не відчули атмосфери гарячкової капіталістичної захланності, натомість тут присутній пролетарський дух у кращому розумінні цього слова. Люди прості і доброзичливі. Місто модерно розбудовується, його перлиною є Дніпро з розкішними набережними. А ось Полтава була гарно спланована на початку дев’ятнадцятого століття, коли стала губернським центром. Місто мало нагадувати в якійсь мірі Санкт-Петербург. Поспішаємо на Іванову Гору до пам’ятника Полтавської галушки. Не слід забувати, що Гора названа в честь зачинателя української сучасної літератури Івана Котляревського. Гріхом би було не побувати в музею-садибі письменника. Тут з допомогою наукових працівників занурюємось в атмосферу зламу 18-19 сторіч.
На північному виїзді з Полтави розташоване поле битви між шведами й росіянами. Гетьман Іван Мазепа був великим дипломатом. Він розумів, що єдиною можливістю вирватися з московської петлі була угода зі Швецією. Але у військовому плані це був прорахунок. Шведський король Карл ХІІ тактично й стратегічно, а потім і фактично програв битву під Полтавою. Своїм непродуманим наступом він затягнув нас у повну московську неволю. Після того московини жорстоко мстилися українцям упродовж 280 років. За словами Лесі Українки: «Хто визволиться сам, той буде вільним»! Саме тому і гинули козаки під Полтавою у 1709 році. Дух непокори і боротьби передавався з тих часів до наступних поколінь. В історико-культурному заповіднику «Поле Полтавської битви», відновленому і доповненому до 300-річчя, проводяться оглядові екскурсії. Нас вразило, що тут подають об’єктивне трактування подій того часу. А може, це лише для нас був такий варіант викладу? Адже надто живучий на Сході міф про «зрадника-Мазепу». Втім, міфи також зазнають спростувань.
На Полтавщині, в селі Великі Будища, що біля гончарної столиці Опішні, працює чи не єдиний в Україні сільський музей весільного обряду. Не маючи змоги зупинятися на деталях, все ж відзначимо, що є багато відмінностей у цьому дійстві між сходом і заходом, хоча суть таки єдина. Гоголівські місця і місцевий фольклор часом викликають моторошні відчуття, хоча минуло вже 200 років від народження великого українця з російським флером.
Завітали ми й у Мгарський монастир на Лубенщині. Величний Спасо-Преображенський собор збудований на кошти гетьмана Мазепи. По території монастиря снують суворі неприступні монахи московської віри і така ж непривітна обслуга. І нема на то ради...
Останньою крапкою подорожі у Переяслав-Хмельницькому став музей народної архітектури і побуту Середнього Подніпров’я. Тригодинна екскурсія цим скансеном дуже і дуже розширила наші знання про Україну, її людей, побут, звичаї і красу всього, що пов’язане з нашою Вітчизною.
Після подорожі ми провели опитування кожного, отримали відповіді на декілька запитань про теперішнє і майбутнє того краю, який відвідали. Цікаво було читати про те, що майже усі вважають, що кожен куточок України, яким ми подорожували – чудовий. Наприклад, Михайло Бігун, Віталій Вісторовський, Ігор Ліщинський, Олег Мокринський, Левко Наум’як, Роман Сторонський – всі в захоплені від побаченого: когось заворожили світанки над Десною, когось стурбував Батурин. Одні переконані, що генетично «східняки» подібні до нас, варто лише не демонструвати при спілкуванні агресивність у своїх поглядах. Інші написали, що люди різні скрізь. Хтось переконаний: «східняки» відрізняються від наших людей доброзичливістю і простотою і лише люди зі Сходу колись зможуть реалізувати нашу мрію про незалежну державу, хоча політики весь час гальмують прогрес. Вони таки дочекаються народного зрушення, як і восени 2004 року. Наразі ж – всі живемо тихою надією…

Ти і доля моя, ти і пісня моя

Актуально

Новини

Календар подій

Фотодокументи